Історії учасників проекту «Нова Оселя»

НАТАША

До нашого клубу «Гарних справ» ходить дівчинка Наташа, яка нещодавно переїхала до Києва. Вона захоплюється співами, але після переїзду не змогла продовжити навчання в одній з музичних шкіл Києва через брак коштів в родині. Єдиним виходом залишались самостійні заняття співом та музикою, які, звісно, потребували високої самоорганізації та цілеспрямованості, чого Наталці нерідко бракувало, і вона, практично, полишила цю справу.

На заняттях у клубі за методикою «МОЛОДЕЦЬ» Наталка навчилася ставити та досягати цілей, тому вирішила не пропускати жодного дня, самостійно займаючись вокалом не менше 20 хвилин на день. Невдовзі під час виступу на одному із заходів для переселенців на неї звернули увагу фахівці. Вони прослухали Наталку і були вражені її співом й тим, як вона самостійно й наполегливо займається вдома, тому забезпечили їй індивідуальну підготовку до вступу з нового навчального року до музичної школи на бюджетне навчання одразу до 6 класу!

На сьогодні Наталія багато виступає і говорить про те, що це все методика «МОЛОДЕЦЬ» їй допомогла, адже, якби не занняття в нашому клубі, то цього всього не було б в її житті. 

Наталія Колісник, керівник малого проекту «Успішні та дружні»
Міжнародний благодійний фонд гарних справ

 

АНДРІЙ

Мене звати Андрій, і я вирішив написати про Масляну. Чому пишу про Масляну? Бо мій молодший брат був на святі, де з ним, його однокласниками та іншими дітьми гралися, розповідаючи про народні українські обряди, вірування нашого народу в давнину, про віру людей у хороше, яке обов’язково буде. Вони грали, їли млинці (наша мама, як і багато інших матусь, смажила їх для цього свята цілий вечір) і вчилися розуміти своє, українське.

Учасників свята попросили розказати своїм друзям про те, що вони дізналися про Масляну та інші свята і звичаї та виставити фотки у Фейсбуці. За кращі фото переможцю обіцяли подарувати власне дерево, яке можна буде посадити восени!!! Ми дуже хочемо своє дерево! Але у мого брата немає сторінок у соцмережах, він ще малий, бесіду проводити не може, бо соромиться... І тоді бесіду провів я! І тема — не Масляна. Ми з друзями говорили про Україну та про українське. Про те, що відбувається в країні, про те, де нам жити завтра — тут чи їхати закордон, про проблеми українського телебачення, про кіно, книжки, машини, про те, що навіть маючи гарну освіту, ти потім не завжди зможеш знайти хорошу роботу... А ще говорили про віру людей у хороше: про те, що закінчиться війна, не буде в новинах даних про загиблих і поранених; що в Україні талановиті і красиві люди, що молодь зараз зовсім інша, аніж була раніше, і ми зможемо змінити все на краще, що скоро літо і канікули...

А ми з родиною точно будемо жити тут, в Україні, бо нам треба буде доглядати наше дерево. Ми хочемо липу...

Андрій, 16 років

 

МАКСИМ

Меня зовут Максим. Мне 16 лет. Я переехал из Луганска в Киев в конце весны 2014 года, почти сразу после начала АТО. Первое время было довольно сложно привыкнуть к новому городу, новым людям, принять другой менталитет. И, хоть в новой школе и городе меня приняли хорошо, и я быстро обзавёлся друзьями, всё равно оставалось какое-то чувство... неполноценности, незавершённости. Было ощущение, что я трачу время на что-то не то, и, хоть занимался я разными вещами, и мне это нравилось, но ощущение это никуда не пропадало.

Но вот перед Новым Годом завуч моей школы предложила мне прийти и попробовать поучаствовать в проекте "EliosKids". Раньше мы со школй участвовали в каких-то акциях организации, но этот проект был целенаправленно создан для детей. Мы с другими учениками пришли и послушали про него. Нам сказали, что организация хочет открыть свободное пространство по типу антикафе, где дети могли бы заниматься, чем хотят и самореализовываться. Мне эта идея понравилась, и я стал принимать активное участие. Мы решили назвать это антикафе "Teen Club". 

Когда клуб открылся, я собрал своих друзей и привёл их туда. Так мы стали одними из первых его участников. И до сих пор мы ходим в клуб регулярно. Нам всегда есть чем заняться. Клуб стал неотъемлемой частью нашей жизни. Когда мы не знаем, куда пойти, одним из первых предложений всегда бывает фраза: "Пойдем в клуб?". Когда кто-то из нас уезжает, мы на прощание идем туда, и когда возвращается, первым делом мы посещаем всей компанией "TeenClub".

Благодяря этому месту мы постоянно знакомимся с новыми людьми, у нас появляются новые друзья. Когда мы приходим на любые активности и курсы, коих в клубе огромное количество, мы постоянно узнаем что-то новое, а волонтёры, которые эти активности ведут, воспринимаются не как учителя в школе, а как друзья, с которыми можно свободно общаться и узнавать что-то новое.

В общем, это отличное место, где можно отдохнуть от хлопот и отвлечься от проблем, где каждый может заняться любимым делом. "TeenClub" здорово изменил мою жизнь и я ему за это благодарен.

Максим, 16 лет
*історія публікується мовою оригіналу

 

КАТЯ

Мене звуть Катя, я народилась в невеличкому місті Ясинувата, що в Донецькій області. З дитинства, я, творча дівчинка, займалась вокалом, танцями, акторською майстерністю, завжди любила активно проводити вільний час та пізнавати щось нове. На жаль, у моєму місті почались воєнні дії, так що мені з батьками довелось переїхати до Києва, про що я ні секунди не жалію, адже саме тут я знайшла чудовий клуб для підлітків "TeenClub", а згодом — і нових друзів!

Спочатку було незвично та хвилююче, бо я не звикла до такої доброти та теплої атмосфери серед незнайомих людей, але вже через 2 тижні я провела майстер-клас з акторської майстерності і стала допомагати волонтерам! "TeenClub" — це справжня сім'я, де кожен може знайти друзів, знайти себе та відчути той затишок, про який мріє!

Катерина, 17 років

 

МАША

Меня зовут Маша. Я учусь в 7 классе в школе г. Киева и живу теперь в Киеве, но вообще наша семья из Луганска, откуда мы уехали, когда началась война. Много моих друзей и родных ещё живут там, а многие уехали, и я не знаю, где они сейчас...

Мама иногда меня спрашивает, хочу ли я назад в Луганск, а я не знаю... Если навсегда, то хочу, а если придется опять уезжать и терять друзей там и в Киеве, то я так больше не хочу — новых друзей найти очень сложно, а старых терять тяжело.

В Киеве друзей помог мне найти проект. Там все очень интересно и для меня, и для моих родителей! Мы с друзьями — дети, которые в Киеве живут всегда и такие как я, которые приехали с Востока Украины, участвуем в разных конкурсах, играх и при этом узнаем новое о стране — Украине, о семье — как помогать друг другу, о друзьях — как дружить и не ссориться, о себе — как быть здоровым и счастливым. А наши родители тоже участвуют во встречах для взрослых, знакомятся и решают свои вопросы и проблемы. Вот так мы и живем и дружим в Киеве.

Маша, 13 років
*історія публікується мовою оригіналу

 

ОЛЕГ І МАРІЙКА

Перша зустріч. Олег — хлопчик 4-х з половиною років, схрестивши руки на грудях, дивиться на мене недовірливо з-під лоба й тулиться до мами. У групі дітей він єдиний не розмовляє взагалі та не виконує ніякі запропоновані вправи, але дуже уважно за всім слідкує. Заняття триває 40 хвилин. Олег тільки іноді мугикає і показує пальцем, коли йому щось подобається. Вже потім схвильована мама розповіла, що вони з селища з-під Донецька, поки виїждждали з родиною, побували, зі слів мами, "у страшному сні, постріли та страшні люди". Подробиць розповідати не хотіла, але сказала, що Олег прекрасно говорив і дуже багато, як і всі дітки, які тільки-но починають розмовляти. Але після переїзду перестав, наче і не вмів. Замість слів — мугинання й тицяння пальцями.

Три місяці відвідування заходів у бібліотеці. Разом із бібліотекарями та психологом підібрали казки для читання вдома. Хлопчик відвідував вистави, інші наші заходи разом із батьками. У психолога бібліотеки відвідував курс занять "Казкотерапія" на основі українських народних казок, заняття з пісочної терапії, лялькотерапії та інші. Найбільший захват був від піску — звичайного та кінетичного, який давав можливість створювати щось нове. З часом Олег почав говорити окремі слова, посміхатися та робити вправи разом із однолітками.

До групи дітей майже наприкінці курсу долучилася дівчинка Марійка (5 років). Марія говорила, не зупиняючись, про все на світі, ще й не просто так, а з обмірковування та логічними доведеннями. Мама дівчинки хвилювалася, що у Марійки складний характер та на все своя думка, яку змінити не можливо, і переконати в чомусь дівчинку дуже складно, тому й складно спілкуватися їй з однолітками. 

Через декілька тижнів Маша та Олег відвідували всі заняття разом. Справжня радість! Коли зустрічаються — очі сяють. Наче дві протилежності, які доповнюють одна одну. Олег почав більше говорити, хотів усім поділитися з Марійкою, завжди з бажанням виконував всі справи разом з нею. Літом вони відвідували читання просто неба у літньму дворику бібліотеки та заходи нашого проекту "Крок до майбутнього". Олег став помітно розкутішим, "говірким" та веселим, а Марійка знайшла того, хто її слухає...

Олена Лесечко, психолог Національногої
бібліотеки України для дітей, малий проект
"Крок до майбутнього"