Для 51-річного Тараса війна почалася не лише з вибухів, а з мовчазного вигнання. Залишивши рідний дім, він опинився в чужому регіоні, у квартирі знайомих, із порожніми руками та розгубленістю в серці. Стабільна робота стала недосяжною мрією, а життя перетворилося на нескінченну низку тимчасових рішень.

Коли тіло почало зраджувати — з’явився виснажливий кашель, постійна слабкість і вага, що танула на очах, — Тарас обрав найгіршу стратегію: ігнорування. «Немає часу», «саме минеться», «я боюся того, що скажуть лікарі» — ці фрази стали його щитом від реальності. Він просто боявся медичних установ, боявся почути вирок, який міг би поставити хрест на його і без того хиткому майбутньому.

Все змінилося під час звичайної розмови в громаді. До нього підійшов соціальний працівник проєкту «Тобі слід знати про туберкульоз», який в Сокирянах реалізує МГО «Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я». Це не була лекція чи сухий інструктаж — це була щира розмова про те, що здоров’я не має бути розкішшю.

Тарас вагався довго. Страх перед діагнозом був сильнішим за логіку. Але фахівець проєкту не відступив. Він пояснив: хвороба не вибирає, хто сильний, а хто слабкий, але вона точно не любить, коли її ігнорують. Він запропонував не просто скерування — він запропонував підтримку.

Крок за кроком соціальний працівник провів Тараса клінічним маршрутом пацієнта: від першого скринінгу до кабінету лікаря. Результат виявився складним — туберкульоз.

Для Тараса це був удар. Але поруч були люди, які вже тримали «дорожню карту» одужання. Вони пояснили: хвороба виліковна, лікування — безкоштовне, а головне — він більше не один. Саме ця впевненість, що його не кинуть посеред дороги, стала тим вирішальним аргументом, завдяки якому він погодився на терапію.

Сьогодні Тарас — людина, яка не просто лікується, а бере відповідальність за своє життя. Він знає: кожен прийом препаратів — це крок до свободи від хвороби. Тепер, окрім медицини, він отримує психологічну підтримку та соціальний супровід від команди проєкту. Регулярні дзвінки та зустрічі із соціальним працівником стали для нього тим «маяком», який не дає зійти з дистанції.

Тарас зрозумів головне: війна змусила його залишити свій дім, але вона не повинна була забрати його майбутнє. Завдяки вчасному діалогу та підтримці він повертає собі найцінніше — здоров’я.