Спочатку вона майже не говорила.

Сиділа, опустивши очі, і відповідала коротко, ніби кожне слово вимагало від неї зусиль. Була дуже бліда, змучена, квола. Людина, яка надто довго жила в страху, часто вчиться мовчати. Не привертати уваги. Не скаржитися. Не просити.

Світлані близько тридцяти. Вона внутрішньо переміщена, хоча формального статусу ВПО не має. Живе в орендованому помешканні, працює прибиральницею на ринку. У неї немає батьків, які могли б відкрити двері, коли більше нікуди йти. Немає родини, яка сказала б: «Приїжджай до нас». Є тільки чоловік. І страх перед його відпустками.

Він військовий. Коли повертається зі служби, для Світлани це не радість зустрічі, а кілька днів, протягом яких вона чекає чергового насильства.

Поліцію вона викликала не раз. Але щоразу залишалася у своєму житті — у тій самій квартирі, поруч із тією самою людиною, від якої намагалася захиститися. Коли їй пропонували звернутися по допомогу, вона не наважувалася поїхати. Куди?

І головне — заради чого, якщо повертатися все одно нікуди?

Одного разу вона просто чекала. Чекала, поки він знову поїде на службу. І лише тоді прийшла.

Вона просила про прихисток.

Але в кризовій кімнаті не було вільного місця. У притулку — теж. Шість ліжок у кризовій кімнаті були зайняті. Здавалося б, на цьому можна було поставити крапку.

Але іноді допомога починається саме там, де закінчуються вільні ліжка. Світлана отримала психологічну підтримку. Спочатку психологині доводилося буквально витягувати з неї слова. Жінка майже не йшла на контакт. Була настільки виснажена емоційно, що навіть розповісти про те, що з нею відбувається, було важко. Поступово вони знайшли спільну мову. І тоді стало зрозуміло: за мовчанням ховається не лише страх. Ховається людина, яка давно перестала думати про себе.

Під час скринінгу на туберкульоз соціальні працівники звернули увагу на те, що Світлана виглядала нездоровою. Вона не кашляла. Не скаржилася. Але була дуже бліда, швидко втомлювалася. Під час розмови з’ясувалося: невисока температура, нічне потовиділення, постійна слабкість. Цього було достатньо, щоб не залишити без уваги те, що могло здатися просто наслідком стресу.

Їй виписали направлення, зв’язалися з лікарем протитуберкульозного закладу — і Світлана поїхала на обстеження. Там на неї чекала ще одна новина, якої вона не очікувала. Туберкульоз. Після насильства. Після самотності. Після вимушеного переселення. Ще один удар.

Вона дуже розчарувалася. Їй здавалося, що проблем у її житті вже достатньо.

Але цього разу поруч були люди, які не дозволили їй залишитися самій із діагнозом.

Їй допомогли пройти обстеження та розпочати лікування. Пояснили, що це не кінець. Показали, що медична допомога може бути доступною і нормальною, без приниження та нескінченних черг.

Фахівчиня проєкту згадує, як сама побувала в цій лікарні: чисто, охайно, хороше ставлення.

«Клієнтів проєкту «Тобі слід знати про туберкульоз» приймають по-іншому, — каже вона. — Наче за руку проводять».

Можливо, саме цього Світлані й не вистачало всі ці роки — щоб хтось узяв за руку і не відпустив.

Але лікування було лише однією частиною її проблеми.

Залишалося найважливіше: де вона житиме?

Повернення до чоловіка було небезпечним. Залишатися в орендованій квартирі — теж. Військові можуть приїхати у відпустку несподівано. І вже був випадок, коли його повернення знову закінчилося побиттям. Тоді Світлана вдруге опинилася в кризовій кімнаті. І цього разу вона вже знала: назад вона не хоче.

Фахівці почали шукати вихід. Шукали серед знайомих, у минулому, в тих небагатьох зв’язках, які залишилися в її житті. Адже Світлана виросла в інтернаті. У неї фактично не було сім’ї.

Але знайшлася людина з минулого — дівчина, з якою вони колись разом жили в інтернаті.

Її родина виїхала з Руської Лозової — небезпечного району, звідки людям рекомендують евакуюватися. Будинок залишився порожнім.

«Можна пожити деякий час», — сказала подруга.

Це був не ідеальний дім. Там пічне опалення. Там багато побутових труднощів. Там усе потрібно облаштовувати майже з нуля. Але там не було чоловіка. Там не треба було боятися кроків у коридорі. Там можна було зачинити двері — і знати, що за ними безпечно. Світлана поїхала туди.

І перше, що вона зробила, — почала наводити порядок. Ця деталь звучить майже буденно. Але для людей, які працюють із нею, вона стала важливішою за багато слів.

Жінка, яка ще недавно сиділа, не піднімаючи очей, почала облаштовувати простір навколо себе. Можливо, разом із будинком вона вперше почала облаштовувати і власне життя.

Сьогодні вона продовжує лікування. Їй допомагають із гуманітарною та фінансовою підтримкою. До ситуації долучаються інші громадські організації. Вона має роботу, нехай невелику, але це означає, що є кошти на життя.

І найголовніше — з’явилося відчуття, що вона не сама.

Її історія ще не має ідеального фіналу. Але вона вже має те, чого не було раніше, — вибір. Вибір не повертатися до насильства. Вибір лікуватися. Вибір залишитися живою. І, можливо, вперше — вибір думати про те, яким буде її завтра.

У цій історії туберкульоз не став фінальною крапкою. Навпаки, своєчасне обстеження стало однією з точок, з яких почалися зміни.

Саме в цьому і полягає сенс проєкту «Тобі слід знати про туберкульоз»: побачити хворобу там, де її не помітили б, вчасно скерувати людину до лікаря, допомогти почати лікування — і водночас побачити саму людину, а не лише її діагноз. Бо іноді за слабкістю ховається не просто втома. За мовчанням — страх.

А за одним направленням на обстеження може початися зовсім інше життя.

Світлана ще одужує.

Але тепер вона вже будує життя, у якому немає місця насильству.

І це — її справжня історія успіху.

 

Про проєкт «Тобі слід знати про туберкульоз»

Цей проєкт спрямований на активне виявлення нових випадків туберкульозу та хіміорезистентного туберкульозу (ХРТБ) серед уразливих груп населення — зокрема, колишніх ув’язнених і внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Він реалізується в Донецькій, Вінницькій, Львівській, Харківській, Чернівецькій областях та місті Києві.

Його мета — не просто діагностувати, а вчасно виявити хворобу, поки вона ще не забрала життя чи здоров’я. Завдяки проєкту люди отримують безкоштовне тестування, консультації, супровід соціальних працівників і скеровування до фахівців.

Проєкт реалізується МГО «Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я» за підтримки БФ «Альянс громадського здоров’я» у рамках гранту Глобального фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією, а також у співпраці з обласними та місцевими центрами соціальних служб і лікувально-профілактичними закладами різних рівнів.