Історії успіху

Родина Віктора та Наталії мешкала у невеличкому будинку на околиці містечка. Недоглянуте подвір’я ніби ховалося за старими фруктовими деревами та мимоволі викривало недбале ставлення господарів до свого помешкання та їхній спосіб життя. Двадцятитрічним хлопцем повернувся Віктор у батьківську хату після закінчення СПТУ-114, де навчався на механізатора. Та повернувся хлопець не сам, бо зустрів під час навчання свою долю — Наталочку, вихованку дитячого будинку «Надія», яка теж навчалася в училищі, здобувала професію кухаря. Молоде подружжя мріяло про велику та дружну родину, в якій даруватимуть любов та турботу своїм діточкам, бо свого часу вони не отримали цього від батьків. Тому один за одним з’явилися на світ Сергійко, Валентина, Катруся та Миколка. Та недостатньо було однієї любові, утримувати таку велику родину з кожним роком ставало все тяжче. Віктор не мав постійної роботи, перебивався тимчасовими заробітками, яких було недостатньо. Наталя, яка мала весь час доглядати малих дітей, поратися по господарству та працювати на чималенькому городі, усе частіше дорікала Вікторові, що він нездатний забезпечувати родину, а вся домашня робота лягла на її плечі. Щиро кажучи, скільки б зусиль не докладала молода жінка, господарство виглядало занедбаним, а діти недоглянутими, оскільки в інтернатному закладі дівчинка не отримала навичок ведення домашнього господарства. Час від часу родина перебувала під соціальним супроводом. Фахівці Сватівського РЦСССДМ працювали над підвищенням рівня батьківського потенціалу Віктора та Наталі і неодноразово допомагали працевлаштовуватися чоловікові. Але це не вберегло родину від біди… Влітку Віктор працював не покладаючи рук, бо була гаряча пора жнив. Він розумів, що заробленого влітку вистачить, щоб пережити зимовий період безробіття, але не пропускав нагоди заробити зайву копійчину. І коли знайомий запропонував разом «провернути одне дільце» , він без роздумів погодився. Така безпечність призвела до того, що Віктор опинився за гратами… Він навіть не уявляв, як кардинально зміниться його життя, бо цей необміркований вчинок позбавив чоловіка не тільки волі на певний час, а й родини. Бо без допомоги Віктора Наталя розгубилася зовсім і почала знаходити заспокоєння в чарці та веселій компанії. Через це її згодом позбавили батьківських прав, а дітей вилучили. Перебуваючи в тюрмі, Віктор не отримував звісток від родини, але знав, що діти перебувають в інтернаті. Довгими вечорами він мріяв, як повернеться і забере дітей додому… І ось цей день настав. Повернувшись додому, Віктор почав завзято наводити лад у будинку, шукати шляхи заробітку. Це було нелегко, бо він залишився без підтримки та допомоги, наодинці зі своїми проблемами. Саме в цей час Віктор звернувся за отриманням соціальних послуг як особа, яка звільнилася із місць позбавлення волі, до Сватівського РЦСССДМ. Під час розмови зі спеціалістом щодо вирішення соціально-побутових питань та планів на майбутнє, було порушено і питання про стан здоров’я Віктора. Фахівець запропонував йому пройти скринінг-анкетування в рамках проєкту «Тобі слід знати про туберкульоз!» на виявлення симптомів туберкульозу, за результатами якого Віктора було направлено до лікаря. Адже після обстеження з’ясувалося, що чоловік має це небезпечне захворювання. Віктору довелося пройти довготривалий курс лікування, здати безліч аналізів та неодноразово пройти купу обстежень, доки лікарі остаточно змогли підтвердити, що хвороба відступила. Отримавши радісну звістку від лікарів, чоловік почав пошуки своїх дітей і мріє про зустріч із ними…

НАТАША До нашого клубу «Гарних справ» ходить дівчинка Наташа, яка нещодавно переїхала до Києва. Вона захоплюється співами, але після переїзду не змогла продовжити навчання в одній з музичних шкіл Києва через брак коштів в родині. Єдиним виходом залишались самостійні заняття співом та музикою, які, звісно, потребували високої самоорганізації та цілеспрямованості, чого Наталці нерідко бракувало, і вона, практично, полишила цю справу. На заняттях у клубі за методикою «МОЛОДЕЦЬ» Наталка навчилася ставити та досягати цілей, тому вирішила не пропускати жодного дня, самостійно займаючись вокалом не менше 20 хвилин на день. Невдовзі під час виступу на одному із заходів для переселенців на неї звернули увагу фахівці. Вони прослухали Наталку і були вражені її співом й тим, як вона самостійно й наполегливо займається вдома, тому забезпечили їй індивідуальну підготовку до вступу з нового навчального року до музичної школи на бюджетне навчання одразу до 6 класу! На сьогодні Наталія багато виступає і говорить про те, що це все методика «МОЛОДЕЦЬ» їй допомогла, адже, якби не занняття в нашому клубі, то цього всього не було б в її житті. Наталія Колісник, керівник малого проекту «Успішні та дружні» Міжнародний благодійний фонд гарних справ   АНДРІЙ Мене звати Андрій, і я вирішив написати про Масляну. Чому пишу про Масляну? Бо мій молодший брат був на святі, де з ним, його однокласниками та іншими дітьми гралися, розповідаючи про народні українські обряди, вірування нашого народу в давнину, про віру людей у хороше, яке обов’язково буде. Вони грали, їли млинці (наша мама, як і багато інших матусь, смажила їх для цього свята цілий вечір) і вчилися розуміти своє, українське. Учасників свята попросили розказати своїм друзям про те, що вони дізналися про Масляну та інші свята і звичаї та виставити фотки у Фейсбуці. За кращі фото переможцю обіцяли подарувати власне дерево, яке можна буде посадити восени!!! Ми дуже хочемо своє дерево! Але у мого брата немає сторінок у соцмережах, він ще малий, бесіду проводити не може, бо соромиться… І тоді бесіду провів я! І тема — не Масляна. Ми з друзями говорили про Україну та про українське. Про те, що відбувається в країні, про те, де нам жити завтра — тут чи їхати закордон, про проблеми українського телебачення, про кіно, книжки, машини, про те, що навіть маючи гарну освіту, ти потім не завжди зможеш знайти хорошу роботу… А ще говорили про віру людей у хороше: про те, що закінчиться війна, не буде в новинах даних про загиблих і поранених; що в Україні талановиті і красиві люди, що молодь зараз зовсім інша, аніж була раніше, і ми зможемо змінити все на краще, що скоро літо і канікули… А ми з родиною точно будемо жити тут, в Україні, бо нам треба буде доглядати наше дерево. Ми хочемо липу… Андрій, 16 років   МАКСИМ Меня зовут Максим. Мне 16 лет. Я переехал из Луганска в Киев в конце весны 2014 года, почти сразу после начала АТО. Первое время было довольно сложно привыкнуть к новому городу, новым людям, принять другой менталитет. И, хоть в новой школе и городе меня приняли хорошо, и я быстро обзавёлся друзьями, всё равно оставалось какое-то чувство… неполноценности, незавершённости. Было ощущение, что я трачу время на что-то не то, и, хоть занимался я разными вещами, и мне это нравилось, но ощущение это никуда не пропадало. Но вот перед Новым Годом завуч моей школы предложила мне прийти и попробовать поучаствовать в проекте “EliosKids”. Раньше мы со школй участвовали в каких-то акциях организации, но этот проект был целенаправленно создан для детей. Мы с другими учениками пришли и послушали про него. Нам сказали, что организация хочет открыть свободное пространство по типу антикафе, где дети могли бы заниматься, чем хотят и самореализовываться. Мне эта идея понравилась, и я стал принимать активное участие. Мы решили назвать это антикафе “Teen Club”. Когда клуб открылся, я собрал своих друзей и привёл их туда. Так мы стали одними из первых его участников. И до сих пор мы ходим в клуб регулярно. Нам всегда есть чем заняться. Клуб стал неотъемлемой частью нашей жизни. Когда мы не знаем, куда пойти, одним из первых предложений всегда бывает фраза: “Пойдем в клуб?”. Когда кто-то из нас уезжает, мы на прощание идем туда, и когда возвращается, первым делом мы посещаем всей компанией “TeenClub”. Благодяря этому месту мы постоянно знакомимся с новыми людьми, у нас появляются новые друзья. Когда мы приходим на любые активности и курсы, коих в клубе огромное количество, мы постоянно узнаем что-то новое, а волонтёры, которые эти активности ведут, воспринимаются не как учителя в школе, а как друзья, с которыми можно свободно общаться и узнавать что-то новое. В общем, это отличное место, где можно отдохнуть от хлопот и отвлечься от проблем, где каждый может заняться любимым делом. “TeenClub” здорово изменил мою жизнь и я ему за это благодарен. Максим, 16 лет *історія публікується мовою оригіналу   КАТЯ Мене звуть Катя, я народилась в невеличкому місті Ясинувата, що в Донецькій області. З дитинства, я, творча дівчинка, займалась вокалом, танцями, акторською майстерністю, завжди любила активно проводити вільний час та пізнавати щось нове. На жаль, у моєму місті почались воєнні дії, так що мені з батьками довелось переїхати до Києва, про що я ні секунди не жалію, адже саме тут я знайшла чудовий клуб для підлітків “TeenClub”, а згодом — і нових друзів! Спочатку було незвично та хвилююче, бо я не звикла до такої доброти та теплої атмосфери серед незнайомих людей, але вже через 2 тижні я провела майстер-клас з акторської майстерності і стала допомагати волонтерам! “TeenClub” — це справжня сім’я, де кожен може знайти друзів, знайти себе та відчути той затишок, про який мріє! Катерина, 17 років   МАША Меня зовут Маша. Я учусь в 7 классе в школе г. Киева и живу теперь в Киеве, но вообще наша семья из Луганска, откуда мы уехали, когда началась война. Много моих друзей и родных ещё живут там, а многие уехали, и я не знаю, где они сейчас… Мама иногда меня спрашивает, хочу ли я назад в Луганск, а я не знаю… Если навсегда, то хочу, а если придется опять уезжать и терять друзей там и в Киеве, то я так больше не хочу — новых друзей найти очень сложно, а старых терять тяжело. В Киеве друзей помог мне найти проект. Там все очень интересно и

Наталя з містечка Одеської  області — одна з учасниць проекту «Прихильність до лікування з використанням  цифрових  технологій». Історія  її  хвороби починається з початку 2019 року. З плином часу Наталя почала відчувати, що стан її здоров’я погіршується. Вона довго здавала різноманітні тести й аналізи, але лікарі не могли визначитися з вірним діагнозом. Врешті-решт, виявилося, що  у неї туберкульоз і необхідно починати  лікування. Але через значну відстань від місця проживання до лікарні виникли труднощі з доступом до лікування. Також Наталя одна виховує дитину, за якою потрібен нагляд — відвести до дитячого садочку, у секцію з фуболу тощо. Часу на шлях до лікарні було обмаль… З 18 березня 2019 року Наталя взяла участь у проекті «Прихильність до лікування з використанням  цифрових  технологій в  Україні», що здійснюється Представництвом  організації  РАТН  в  Україні разом із МГО  “Соціальні ініціативи  з охорони праці  та здоров’я“ (LHSI), який  допомагає  лікарям  контролювати прийом  ліків пацієнтами дистанційно. «Мені дуже сподобалося ідея використання смартбоксу, що не потрібно щоденно відвідувати лікарню. Було  дуже добре, якби можливість  користування смартбоксом з‘явилася раніше. — говорить Наталя. — Пацієнтам дуже  зручно лікуватися за допомогою цифрових технологій». 30 липня 2019 року Наталя успішно закінчила лікування і переведена в категорію 5.1 — «Вилікувана».

Ігор Колесниченко, мешканець Білгорода-Дністровського, що на Одещині, став одним із багатьох учасників проекту «Прихильність до лікування з використанням цифрових технологій». Вперше про свій діагноз «туберкульоз легень» він дізнався у лютому 2018-го року. І хоча він відчував себе абсолютно здоровою людиною, діагноз було підтверджено лікарем-фтизіатром, до того ж виявлена мультирезистентна форма туберкульозу. Саме в цей період склалося так, що Ігор залишився без документів, житла та підтримки близьких родичів. Небайдужі люди надали йому прихисток: у своєму приватному домоволодінні виділили Ігорю окреме житло. Помешкання було розташовано далеко від протитуберкульозного кабінету, що значно ускладнювало процес контрольованого лікування, яке передбачало щоденне відвідування ДОТ-кабінету та прийом ліків під безпосереднім наглядом медичного персоналу. І хоча Ігор мав велике бажання вилікуватись від хвороби, виконував він дані вимоги з перемінним успіхом. Інколи, з об’єктивних причин (погодні умови, незадовільне самопочуття та інше) доводилося пропускати прийом ліків. А з липня 2019 року лікар-фтизіатр запропонував Ігорю модель лікування із використанням смарт-боксу, і він взяв участь у проекті, що реалізується Представництвом організації PATH в Україні та МГО «Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я» LHSI. Цей проєкт — «Прихильність до лікування з використанням цифрових технологій в Україні» — надає лікарям можливість здійснювати контроль за прийомом ліків пацієнтами дистанційно. Згадує Ігор Колесниченко: «Враховуючи значну відстань (близько 4 км) між моїм домом та протитуберкульозним кабінетом, фізично з моєю хворобою подолати її було практично неможливо. Доволі часто доводилось їхати на велосипеді, а бувало, що погодні умови цьому «не надто сприяли». Міським транспортом на початку лікування також користуватись не міг і через свій діагноз, і грошей на проїзд не було. Коли лікар запропонував лікуватись із використанням смарт-боксу, я з пересторогою сприйняв такий варіант лікування, але погодився. І тільки з часом зрозумів, наскільки це зручно. Хоча й були різні думки: «Буду лише відкривати смарт-бокс, а ліки не пити. Але ж який результат буде? Я не зможу вилікуватись…». Шкода тільки, що не було можливості лікуватись відразу таким способом. На сьогодні я маю велику радість з того, що можу відчувати себе здоровою людиною, можу працювати та взагалі мати повноцінне життя. Вважаю, що за цифровими технологіями майбутнє в лікуванні таких захворювань. І я дуже вдячний усім, хто сприяє та впроваджує такі методи лікування і у нас в місті, і в Україні. Успіху вам!» 22 жовтня Ігор успішно завершив лікування та 23 жовтня 2019 року переведений до категорії 5, гр.5.1 — «Вилікуваний».

Сьогодні доступність цифрових технологій в процесі лікування важких хвороб часто не лише забезпечує комфорт пацієнта та лікаря, але й рятує життя. У на власному досвіді переконався Анатолій Скакун. Анатолій мешкає в селищі Воскресенський Миколаївської області та має інвалідність 2 групи. І для нього участь у проєкті «Прихильність до лікування з використанням цифрових технологій» стала рятівним човном у вирішенні проблеми доступу до лікування. Історія його хвороби починається з 2015 року. Він вилікувався того ж року, але в 2017 році у нього стався рецидив туберкульозу. Саме тоді у нього виявили хіміорезистентний туберкульоз з розширеною стійкістю легень і деструктивний туберкульоз поперекового відділу хребта. Чоловік потребував термінового лікування. Але відстань від дому до амбулаторії і складність щоденних поїздок ставили під загрозу шанси на одужання. 28 березня 2019 року Анатолій взяв участь у проєкті, що здійснюється Представництвом організації PATH в Україні разом з МГО «Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я» LHSI, «Прихильність до лікування з використанням цифрових технологій в Україні», який допомагає лікарям контролювати прийом ліків пацієнтами дистанційно. Завдяки цьому й Анатолій отримав шанс повернутись до повноцінного життя. «Мені дуже сподобалася ідея не відвідувати щоденно сільську амбулаторію. Був би дуже радий, якби можливість користування смарт-боксом з’явилася раніше! Впевнений, що пацієнтам набагато зручніше лікуватися за допомогою цифрових підходів до лікування» — каже Анатолій. 14 травня Анатолій успішно закінчив лікування. 17 травня 2019 року переведений до категорії 5 групи 5.1 — «Вилікуваний».