Січень 2020

НАТАША До нашого клубу «Гарних справ» ходить дівчинка Наташа, яка нещодавно переїхала до Києва. Вона захоплюється співами, але після переїзду не змогла продовжити навчання в одній з музичних шкіл Києва через брак коштів в родині. Єдиним виходом залишались самостійні заняття співом та музикою, які, звісно, потребували високої самоорганізації та цілеспрямованості, чого Наталці нерідко бракувало, і вона, практично, полишила цю справу. На заняттях у клубі за методикою «МОЛОДЕЦЬ» Наталка навчилася ставити та досягати цілей, тому вирішила не пропускати жодного дня, самостійно займаючись вокалом не менше 20 хвилин на день. Невдовзі під час виступу на одному із заходів для переселенців на неї звернули увагу фахівці. Вони прослухали Наталку і були вражені її співом й тим, як вона самостійно й наполегливо займається вдома, тому забезпечили їй індивідуальну підготовку до вступу з нового навчального року до музичної школи на бюджетне навчання одразу до 6 класу! На сьогодні Наталія багато виступає і говорить про те, що це все методика «МОЛОДЕЦЬ» їй допомогла, адже, якби не занняття в нашому клубі, то цього всього не було б в її житті. Наталія Колісник, керівник малого проекту «Успішні та дружні» Міжнародний благодійний фонд гарних справ   АНДРІЙ Мене звати Андрій, і я вирішив написати про Масляну. Чому пишу про Масляну? Бо мій молодший брат був на святі, де з ним, його однокласниками та іншими дітьми гралися, розповідаючи про народні українські обряди, вірування нашого народу в давнину, про віру людей у хороше, яке обов’язково буде. Вони грали, їли млинці (наша мама, як і багато інших матусь, смажила їх для цього свята цілий вечір) і вчилися розуміти своє, українське. Учасників свята попросили розказати своїм друзям про те, що вони дізналися про Масляну та інші свята і звичаї та виставити фотки у Фейсбуці. За кращі фото переможцю обіцяли подарувати власне дерево, яке можна буде посадити восени!!! Ми дуже хочемо своє дерево! Але у мого брата немає сторінок у соцмережах, він ще малий, бесіду проводити не може, бо соромиться… І тоді бесіду провів я! І тема — не Масляна. Ми з друзями говорили про Україну та про українське. Про те, що відбувається в країні, про те, де нам жити завтра — тут чи їхати закордон, про проблеми українського телебачення, про кіно, книжки, машини, про те, що навіть маючи гарну освіту, ти потім не завжди зможеш знайти хорошу роботу… А ще говорили про віру людей у хороше: про те, що закінчиться війна, не буде в новинах даних про загиблих і поранених; що в Україні талановиті і красиві люди, що молодь зараз зовсім інша, аніж була раніше, і ми зможемо змінити все на краще, що скоро літо і канікули… А ми з родиною точно будемо жити тут, в Україні, бо нам треба буде доглядати наше дерево. Ми хочемо липу… Андрій, 16 років   МАКСИМ Меня зовут Максим. Мне 16 лет. Я переехал из Луганска в Киев в конце весны 2014 года, почти сразу после начала АТО. Первое время было довольно сложно привыкнуть к новому городу, новым людям, принять другой менталитет. И, хоть в новой школе и городе меня приняли хорошо, и я быстро обзавёлся друзьями, всё равно оставалось какое-то чувство… неполноценности, незавершённости. Было ощущение, что я трачу время на что-то не то, и, хоть занимался я разными вещами, и мне это нравилось, но ощущение это никуда не пропадало. Но вот перед Новым Годом завуч моей школы предложила мне прийти и попробовать поучаствовать в проекте “EliosKids”. Раньше мы со школй участвовали в каких-то акциях организации, но этот проект был целенаправленно создан для детей. Мы с другими учениками пришли и послушали про него. Нам сказали, что организация хочет открыть свободное пространство по типу антикафе, где дети могли бы заниматься, чем хотят и самореализовываться. Мне эта идея понравилась, и я стал принимать активное участие. Мы решили назвать это антикафе “Teen Club”. Когда клуб открылся, я собрал своих друзей и привёл их туда. Так мы стали одними из первых его участников. И до сих пор мы ходим в клуб регулярно. Нам всегда есть чем заняться. Клуб стал неотъемлемой частью нашей жизни. Когда мы не знаем, куда пойти, одним из первых предложений всегда бывает фраза: “Пойдем в клуб?”. Когда кто-то из нас уезжает, мы на прощание идем туда, и когда возвращается, первым делом мы посещаем всей компанией “TeenClub”. Благодяря этому месту мы постоянно знакомимся с новыми людьми, у нас появляются новые друзья. Когда мы приходим на любые активности и курсы, коих в клубе огромное количество, мы постоянно узнаем что-то новое, а волонтёры, которые эти активности ведут, воспринимаются не как учителя в школе, а как друзья, с которыми можно свободно общаться и узнавать что-то новое. В общем, это отличное место, где можно отдохнуть от хлопот и отвлечься от проблем, где каждый может заняться любимым делом. “TeenClub” здорово изменил мою жизнь и я ему за это благодарен. Максим, 16 лет *історія публікується мовою оригіналу   КАТЯ Мене звуть Катя, я народилась в невеличкому місті Ясинувата, що в Донецькій області. З дитинства, я, творча дівчинка, займалась вокалом, танцями, акторською майстерністю, завжди любила активно проводити вільний час та пізнавати щось нове. На жаль, у моєму місті почались воєнні дії, так що мені з батьками довелось переїхати до Києва, про що я ні секунди не жалію, адже саме тут я знайшла чудовий клуб для підлітків “TeenClub”, а згодом — і нових друзів! Спочатку було незвично та хвилююче, бо я не звикла до такої доброти та теплої атмосфери серед незнайомих людей, але вже через 2 тижні я провела майстер-клас з акторської майстерності і стала допомагати волонтерам! “TeenClub” — це справжня сім’я, де кожен може знайти друзів, знайти себе та відчути той затишок, про який мріє! Катерина, 17 років   МАША Меня зовут Маша. Я учусь в 7 классе в школе г. Киева и живу теперь в Киеве, но вообще наша семья из Луганска, откуда мы уехали, когда началась война. Много моих друзей и родных ещё живут там, а многие уехали, и я не знаю, где они сейчас… Мама иногда меня спрашивает, хочу ли я назад в Луганск, а я не знаю… Если навсегда, то хочу, а если придется опять уезжать и терять друзей там и в Киеве, то я так больше не хочу — новых друзей найти очень сложно, а старых терять тяжело. В Киеве друзей помог мне найти проект. Там все очень интересно и

Наталя з містечка Одеської  області — одна з учасниць проекту «Прихильність до лікування з використанням  цифрових  технологій». Історія  її  хвороби починається з початку 2019 року. З плином часу Наталя почала відчувати, що стан її здоров’я погіршується. Вона довго здавала різноманітні тести й аналізи, але лікарі не могли визначитися з вірним діагнозом. Врешті-решт, виявилося, що  у неї туберкульоз і необхідно починати  лікування. Але через значну відстань від місця проживання до лікарні виникли труднощі з доступом до лікування. Також Наталя одна виховує дитину, за якою потрібен нагляд — відвести до дитячого садочку, у секцію з фуболу тощо. Часу на шлях до лікарні було обмаль… З 18 березня 2019 року Наталя взяла участь у проекті «Прихильність до лікування з використанням  цифрових  технологій в  Україні», що здійснюється Представництвом  організації  РАТН  в  Україні разом із МГО  “Соціальні ініціативи  з охорони праці  та здоров’я“ (LHSI), який  допомагає  лікарям  контролювати прийом  ліків пацієнтами дистанційно. «Мені дуже сподобалося ідея використання смартбоксу, що не потрібно щоденно відвідувати лікарню. Було  дуже добре, якби можливість  користування смартбоксом з‘явилася раніше. — говорить Наталя. — Пацієнтам дуже  зручно лікуватися за допомогою цифрових технологій». 30 липня 2019 року Наталя успішно закінчила лікування і переведена в категорію 5.1 — «Вилікувана».